Запори є серйозною медичною і соціальною проблемою. У розвинених країнах запорами в тій чи іншій мірі страждають від 30% до 50% працездатного населення.

Запор (синоніми констіпація, обстипація) – уповільнена, утруднена або систематично недостатня дефекація (спорожнення кишечника, каловиверження).
Запори бувають первинні і вторинні, гострі і хронічні і частіше є симптомом іншого захворювання. Єдиної класифікації запорів не існує.

Причиною первинного запору є аномалії, пороки розвитку товстої кишки та її іннервації. Причиною вторинного запору слугують хвороби і пошкодження кишечника та інших органів і систем. Запор може бути наслідком побічної дії ліків. До групи ідіопатичного відносять запор, який є наслідком порушень моторної функції прямої та ободової кишки, причина яких невідома (інертна кишка, ідіопатичний мегаколон та ін.).

З патогенетичних позицій запор може бути розділений на три основних типи: аліментарний, механічний та діскінетичний.

Аліментарний запор розвивається внаслідок дегідратації (тобто зменшення води в організмі), яка викликається зниженням споживання води або підвищеним виділенням її нирками. Внаслідок дегідратації зменшується вміст води в калі, його обсяг і виникає запор. Зменшенню обсягу калу сприяє також скорочення обсягу споживаної їжі і вмісту харчових волокон у раціоні.

Механічний запор з’являється в результаті порушення просування хімусу по кишечнику органічної природи.

Гіпо- та діскінетіческій запор виникає внаслідок функціональних порушень.

У пацієнта можна діагностувати хронічний запор, якщо його прояви відбуваються протягом не менше півроку і в останні три місяці у пацієнта мали місце не менше двох з наступних шести симптомів:

• сильне напруження частіше, ніж при кожній четвертій дефекації;
• грудкуватий або твердий стул частіше, ніж при кожній четвертій дефекації;
• менше, ніж три дефекації на тиждень;
• відчуття неповного випорожнення кишечника більш ніж при чверті дефекацій;
• відчуття блокади в аноректальної області не менше ніж при чверті дефекацій;
• допомога дефекації маніпуляціями пальцями в області заднього проходу.

Основні принципи лікування запорів:

• дієтичні рекомендації (корекція раціону харчування і водного балансу);
• рекомендації щодо зміни способу життя відповідно до віку;
• лікування основного захворювання, що викликало запор;
• корекція негативних медикаментозних впливів;
• фізіотерапевтичні процедури (за відсутності протипоказань);
• нормалізація моторної функції товстої кишки (прокінетики при гіпокінезії або спазмолітики при гіперкінезії товстої кишки);
• застосування проносних засобів.

Лікування запору є непростим завданням. Його ускладнює звикання до систематичного вживання проносних, що часто спостерігається у цих хворих. Особливо часто з цією проблемою практичний лікар стикається при лікуванні людей похилого віку. Необхідно переконати хворого відмовитися від шкідливої ​​звички систематично робити собі клізми та навчити його регулювати стул за допомогою харчування і більш рухливого способу життя.

Стан моторно-евакуаторної функції кишечника залежить від змісту в раціоні харчових волокон. Вони є баластними проносними. Встановлено, що міські жителі в середньому вживають щодня від 5 до 14 г харчових волокон замість 20-35 г, необхідних для нормальної роботи кишечника. Це пов’язано з переважанням у харчовому раціоні рафінованих продуктів, з яких харчові волокна видалені в процесі технологічної обробки. Така їжа відіграє ключову роль у формуванні запорів у людей, особливо в літньому віці. Має значення відсутність зубів і поганий стан зубних протезів, що змушує людей вживати їжу, яка не містить волокон. Основний принцип – збільшення прийому харчових волокон, але пацієнти це не завжди добре переносять. Харчові волокна містяться у висівках, овочах і фруктах.

Шановні пацієнти не займайтеся самолікуванням, бережіть себе і будьте здорові!

Валентина Повзік, завідуюча денним стаціонаром КНП «Міська поліклініка №8»ХМР, лікар-терапевт вищої кваліфікаційної категорії.